Казка про білого метелика
Жив метелик білий-білий, навіть
крихітної риски кольорової не мав він на крильцях. Та й не знав, як йому свої
ті крильця кольоровими зробити.
Навкруги метелика все тоді буяло барвами яскравими – квіточки та трави...
Сонце було жовте, ліс – темно-зелений, небеса – блакитні, хмарочки - рожеві.
В захваті метелик той на усе дивився, які дивні навіть є в його друзів крильця,
яке дивне є на них візерунків море, гама кольорів яка. Від усього цього ще сильніше бідний наш сумував метелик, сидячи самотньо вдень на листку зеленім.
Бідоласі квіти всі щиро співчували, конюшина, шавлія та розкішні маки,
волошки, шипшина, золотий люпин... Та ніхто не міг йому чімсь допомогти.
Фарби кожна квітка мала рівно стільки, щоб лише їй нею гарно офарбити свої власні стебла й власні пелюстки, та і на стебельцях ще всі оті листки.
От сидить біленький наш якось собі вранці на маленькій польовій, як сніжок, ромашці... Обіцяв усім деньок зранку бути гарним, та не звісно звідкіля узялися хмари.
Кількох крапель дощових було, друзі, з лишком, щоб промокли наскрізь ті білосніжні крильця. Тож, сховавшись від дощу під сухий листочок, посинів від холоду бідолашка зовсім.
Та недовго дощик цей хмари проливали, сонечко засяяло, все аж заблищало.
Дощові краплиночки, як оті алмази, на гіллях дерев, кущів барвами заграли.
Вийшов з-під листка тоді крихітка метелик: Хай підсушить сонечко мої крильця. В небі він побачив райдугу. - Яка ж вона гарна! Треба ще й у райдуги запитати фарбу, - вирішив метелик враз, та й розправив крильця.
І ось тут побачив він, що вони не білі, що на них є кольори, навіть всі відтінки. Візерунки різні є. Крильця мов картинки!
Райдуга всміхається щиро до малого. Ну, а він із радощів облетів довкола, та й піднявсь до неба, кажучи “спасибі” за чудові ті свої й різнобарвні крила.
Навкруги метелика все тоді буяло барвами яскравими – квіточки та трави...
Сонце було жовте, ліс – темно-зелений, небеса – блакитні, хмарочки - рожеві.
В захваті метелик той на усе дивився, які дивні навіть є в його друзів крильця,
яке дивне є на них візерунків море, гама кольорів яка. Від усього цього ще сильніше бідний наш сумував метелик, сидячи самотньо вдень на листку зеленім.
Бідоласі квіти всі щиро співчували, конюшина, шавлія та розкішні маки,
волошки, шипшина, золотий люпин... Та ніхто не міг йому чімсь допомогти.
Фарби кожна квітка мала рівно стільки, щоб лише їй нею гарно офарбити свої власні стебла й власні пелюстки, та і на стебельцях ще всі оті листки.
От сидить біленький наш якось собі вранці на маленькій польовій, як сніжок, ромашці... Обіцяв усім деньок зранку бути гарним, та не звісно звідкіля узялися хмари.
Кількох крапель дощових було, друзі, з лишком, щоб промокли наскрізь ті білосніжні крильця. Тож, сховавшись від дощу під сухий листочок, посинів від холоду бідолашка зовсім.
Та недовго дощик цей хмари проливали, сонечко засяяло, все аж заблищало.
Дощові краплиночки, як оті алмази, на гіллях дерев, кущів барвами заграли.
Вийшов з-під листка тоді крихітка метелик: Хай підсушить сонечко мої крильця. В небі він побачив райдугу. - Яка ж вона гарна! Треба ще й у райдуги запитати фарбу, - вирішив метелик враз, та й розправив крильця.
І ось тут побачив він, що вони не білі, що на них є кольори, навіть всі відтінки. Візерунки різні є. Крильця мов картинки!
Райдуга всміхається щиро до малого. Ну, а він із радощів облетів довкола, та й піднявсь до неба, кажучи “спасибі” за чудові ті свої й різнобарвні крила.
КАЗКА ПРО МЕТЕЛИКА
Вечір. Через щілину в шторах ллється ніжне місячне сяйво, і його проміння ледь торкається блідого личка Лесика. Важка хвороба прикувала його до ліжка.
Ось уже й весна пройшла, ось уже і літо буяє та пахне липовим цвітом. Понеділки змінюються вівторками, вівторки - середами... Іноді приходять провідати Лесика друзі, але з часом ці зустрічі все рідше бувають.
Сумно. Лесик напівзакритими очима стежить за серпиком місяця, що ніби в схованки з ним грається, то ховаючись в легкі білі хмаринки на ультрамариновому небі, то виринаючи з них.
Раптом через відкриту кватирку залетів маленький нічний метелик, сів на подушечку біля Лесикового вушка і тихим лагідним голосочком промовив:
— Привіт! Я тебе знаю, ти — Лесик.
— Ти вмієш розмовляти? — здивувався Лесик.
— Не зовсім так. Мене не всі розуміють, а лише ті, кому набридло в ліжку валятись, кому хочеться по білому світу політати, щось новеньке побачити, почути.
— Я тебе не зовсім розумію, я не зможу встати з ліжка і навіть вийти на подвір'я.
— Пусте! Повторюй за мною " Схочу — полечу, мені все по плечу, не хочу лежати, а
хочу літати."
Лесик гірко посміхнувся, не повіривши метелику, але повторив заклинання.
І, о диво! Все навколо стало збільшуватись в розмірах: і годинник на стіні, і подушечка, і навіть піжамка, в якій лежав Лесик. Вона стала такою завеликою, що Лесик легко з неї випорхнув і піднявся над своїм ліжечком, яке раптом стало великим-превеликим. А насправді, то не ліжко збільшилось, а хлопчик став маленьким метеликом. Він здивовано озирнувся навкруги.
— Я літаю! Клас! Швидше летімо! Будь-куди, мені все цікаво! Я літаю! Я літаю!—
радості Лесика не було меж.
Обидва випорхнули з відкритої кватирки. Нічна свіжість огорнула їх тільця, і маленькі мандрівники в місячному сяйві майнули в синяву неба. Від радості польоту та несподіванки перехопило дух. Як гарно навкруги! В річці купаються зорі, в місті горять, мигаючи та переливаючись, рекламні вогні. Пролетіли над гаєм, над полем, над селом з мальовничим ставочком...
В цю місячну ніч видно було, як вдень. І весь простір навколо був наповненим життям: перекликалися нічні птахи, навколо літала тьма-тьмуща різних комах, під спостережливим поглядом своєї матері гралися смішні кудлаті цуценята.
Та, раптом, одне із них відкотилося та впало в яму, яку для чогось викопали хазяї. Цуценя жалібно заскавучало. І вже ніхто не міг йому допомогти вибратись з цієї пастки.
— Я не можу залишити його в біді!—мовив Лесик.:— Чим ми можемо йому допомогти?
— О! Нам це не під силу! Його жага до життя, до волі — його найкращі помічники. Давай зачекаємо, і я вірю, що все буде добре.
Тим часом цуценя перестало скавучати і стало настирливо дряпатись на волю. Воно лише трішки не доставало до краю ями. Обдираючи кігтями стінки ями, воно ще раз, і ще раз, і ще раз видряпувалось з пастки. Земля зі стінок обдиралась і сипалась під лапки бідоласі. Та ось її вже насипалось так багато, що щасливий цуцик зміг схопитись за край ями та вискочити з неї. Задриґавши радісно куцим хвостиком, він підбіг до гурту, але був уже обачнішим.
— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
Полегшено зітхнувши полетіли метелики далі.
Пролітаючи над виноградником, раптом почули вони тихеньке скигління.
— Чуєш, ніби хтось знову попав в біду. Летімо, поглянем.
Метелики заглянули під виноградне листя і побачили там лисичку, що попала в капкан з міцних мотузочків. Вона вже, бідна, вибилася з сил, але висмикнута лапку так і не змогла. І чим більше вона смикала мотузочки, тим сильніше вони затягувались на тоненькій лапці. Лисичка вибилася з сил. Вона лягла, щоб трохи перевести подих. Триклятий мотузочок лежав перед її носиком. І раптом в очах знесиленої тваринки з'явилася надія, і вона стала гризти гострими зубками цей ненависний, мотузочок. Пройшло зовсім небагато часу і мотузочки один за одним опадали з лапки лисички. Звільнившись від останнього, вона хутко зникла за парканом.
— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
І знову полетіли метелики далі. їм зустрічались яскраві світлячки, роботящі їжачки, котики на дахах будинків... Весело було, цікаво.
А ось і водосховище. Яка це краса! В високих хвилях купаються зорі то пірнаючи, то виринаючи. А до місяця через все водосховище пролягла доріжка, вона так виблискувала, ніби хтось розсипав по дорозі золото та срібло. Під берегом скидалася риба, вискакуючи з води і б'ючи хвостом по хвилі. То вона так бавилась, раділа цій нічній красі. Та якось раптом хвиля підхопила веселу рибку та й викинула на берег. Тут вже не до гри! Перелякана рибка-витріщила очі і стала швидко битися об землю, підскакуючи, добиратись до води. Вона жадібно хапала відкритим ротиком повітря.
— Ой біда, нема кому підштовхнути рибку до води! — Лесик - метелик бідкався над
рибкою.
— Сила волі — перший помічник в біді,—знову повчально сказав метелик.
Рибка не здавалась. Дивно було бачити у такому маленькому тільці стільки фізичної сили та жаги до життя. І її старання не були марними. Ще трохи! Ще! Ще!
До води залишилось зовсім недалечко, та раптом нахлинула знову велика хвиля, огорнула рибку, та тільки хвостиком майнула і зникла в грайливих хвилях.
— Куди тепер полетимо?
— Лесику, ми — нічні метелики. Незабаром проснеться сонечко. Нам пора швиденько
повертатись додому.
—А завтра ми знову зустрінемось ?
— Ні, мій друже. Завтра я полечу до іншого хлопчика, він теж хворіє і втратив надію в
житті. Але, я сподіваюсь, що ти запам'ятаєш сьогоднішні пригоди і зробиш свої висновки собі на користь.
Вже перші промінчики сонечка торкнулись легких хмаринок на обрії, коли наші мандрівники залетіли в кватирку та сіли на ліжечко. В кімнаті всі предмети були, ніби, в бузковому тумані. А ось і лагідне сонечко заглянуло в віконечко, і туман розсіявся.
Лесик знову лежав в своєму ліжечку, в своїй піжамці. Все навколо було, як завжди. Але ні! Щось-таки змінилось — це ніби далека пісня, звучали слова нічного друга-метелика: " Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді."
І перед очима хлопчика пробігли всі ті події, що відбувались вночі: і цуценя, що боролось за своє життя і перемогло, і лисичка, і рибка—всі вони любили життя і боролись за нього.
—- А чому ж я лежу ?! — подумав Лесик. —Я ж нічого не роблю, щоб встати. І цуценя, і лисичка, і рибка не чекали допомоги, вони самі за себе боролись. А чому ж я опустив руки?! Я теж буду боротись, я ще встану, я піду, я весь світ обійду, я все на світі побачу, я сам багато чому навчусь. Сила волі — перший помічник в біді!
Лесик зціпивши зуби, переборюючи біль, спробував опустити з ліжка ноги. Це давалось дуже важко. Сила волі — перший помічник в біді — ці слова стали дивізом для хлопчика. І він, приклавши всі зусилля, на кінець, став на ноги. На свої ноги! Став! Стою! Ця перемога над хворобою окрилила Лесика.
— Я тепер щодня, щохвилини буду боротись за своє майбутнє! Сила волі — перший
помічник в біді!
Прошло небагато часу. Лесик став ходити до школи. Хвороба поступалась його настирності, його силі волі. Він ніколи не проходив байдуже мимо тих, хто втратив надію.
— Сила волі — перший помічник в біді, — говорив він завжди.
Вечір. Через щілину в шторах ллється ніжне місячне сяйво, і його проміння ледь торкається блідого личка Лесика. Важка хвороба прикувала його до ліжка.
Ось уже й весна пройшла, ось уже і літо буяє та пахне липовим цвітом. Понеділки змінюються вівторками, вівторки - середами... Іноді приходять провідати Лесика друзі, але з часом ці зустрічі все рідше бувають.
Сумно. Лесик напівзакритими очима стежить за серпиком місяця, що ніби в схованки з ним грається, то ховаючись в легкі білі хмаринки на ультрамариновому небі, то виринаючи з них.
Раптом через відкриту кватирку залетів маленький нічний метелик, сів на подушечку біля Лесикового вушка і тихим лагідним голосочком промовив:
— Привіт! Я тебе знаю, ти — Лесик.
— Ти вмієш розмовляти? — здивувався Лесик.
— Не зовсім так. Мене не всі розуміють, а лише ті, кому набридло в ліжку валятись, кому хочеться по білому світу політати, щось новеньке побачити, почути.
— Я тебе не зовсім розумію, я не зможу встати з ліжка і навіть вийти на подвір'я.
— Пусте! Повторюй за мною " Схочу — полечу, мені все по плечу, не хочу лежати, а
хочу літати."
Лесик гірко посміхнувся, не повіривши метелику, але повторив заклинання.
І, о диво! Все навколо стало збільшуватись в розмірах: і годинник на стіні, і подушечка, і навіть піжамка, в якій лежав Лесик. Вона стала такою завеликою, що Лесик легко з неї випорхнув і піднявся над своїм ліжечком, яке раптом стало великим-превеликим. А насправді, то не ліжко збільшилось, а хлопчик став маленьким метеликом. Він здивовано озирнувся навкруги.
— Я літаю! Клас! Швидше летімо! Будь-куди, мені все цікаво! Я літаю! Я літаю!—
радості Лесика не було меж.
Обидва випорхнули з відкритої кватирки. Нічна свіжість огорнула їх тільця, і маленькі мандрівники в місячному сяйві майнули в синяву неба. Від радості польоту та несподіванки перехопило дух. Як гарно навкруги! В річці купаються зорі, в місті горять, мигаючи та переливаючись, рекламні вогні. Пролетіли над гаєм, над полем, над селом з мальовничим ставочком...
В цю місячну ніч видно було, як вдень. І весь простір навколо був наповненим життям: перекликалися нічні птахи, навколо літала тьма-тьмуща різних комах, під спостережливим поглядом своєї матері гралися смішні кудлаті цуценята.
Та, раптом, одне із них відкотилося та впало в яму, яку для чогось викопали хазяї. Цуценя жалібно заскавучало. І вже ніхто не міг йому допомогти вибратись з цієї пастки.
— Я не можу залишити його в біді!—мовив Лесик.:— Чим ми можемо йому допомогти?
— О! Нам це не під силу! Його жага до життя, до волі — його найкращі помічники. Давай зачекаємо, і я вірю, що все буде добре.
Тим часом цуценя перестало скавучати і стало настирливо дряпатись на волю. Воно лише трішки не доставало до краю ями. Обдираючи кігтями стінки ями, воно ще раз, і ще раз, і ще раз видряпувалось з пастки. Земля зі стінок обдиралась і сипалась під лапки бідоласі. Та ось її вже насипалось так багато, що щасливий цуцик зміг схопитись за край ями та вискочити з неї. Задриґавши радісно куцим хвостиком, він підбіг до гурту, але був уже обачнішим.
— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
Полегшено зітхнувши полетіли метелики далі.
Пролітаючи над виноградником, раптом почули вони тихеньке скигління.
— Чуєш, ніби хтось знову попав в біду. Летімо, поглянем.
Метелики заглянули під виноградне листя і побачили там лисичку, що попала в капкан з міцних мотузочків. Вона вже, бідна, вибилася з сил, але висмикнута лапку так і не змогла. І чим більше вона смикала мотузочки, тим сильніше вони затягувались на тоненькій лапці. Лисичка вибилася з сил. Вона лягла, щоб трохи перевести подих. Триклятий мотузочок лежав перед її носиком. І раптом в очах знесиленої тваринки з'явилася надія, і вона стала гризти гострими зубками цей ненависний, мотузочок. Пройшло зовсім небагато часу і мотузочки один за одним опадали з лапки лисички. Звільнившись від останнього, вона хутко зникла за парканом.
— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
І знову полетіли метелики далі. їм зустрічались яскраві світлячки, роботящі їжачки, котики на дахах будинків... Весело було, цікаво.
А ось і водосховище. Яка це краса! В високих хвилях купаються зорі то пірнаючи, то виринаючи. А до місяця через все водосховище пролягла доріжка, вона так виблискувала, ніби хтось розсипав по дорозі золото та срібло. Під берегом скидалася риба, вискакуючи з води і б'ючи хвостом по хвилі. То вона так бавилась, раділа цій нічній красі. Та якось раптом хвиля підхопила веселу рибку та й викинула на берег. Тут вже не до гри! Перелякана рибка-витріщила очі і стала швидко битися об землю, підскакуючи, добиратись до води. Вона жадібно хапала відкритим ротиком повітря.
— Ой біда, нема кому підштовхнути рибку до води! — Лесик - метелик бідкався над
рибкою.
— Сила волі — перший помічник в біді,—знову повчально сказав метелик.
Рибка не здавалась. Дивно було бачити у такому маленькому тільці стільки фізичної сили та жаги до життя. І її старання не були марними. Ще трохи! Ще! Ще!
До води залишилось зовсім недалечко, та раптом нахлинула знову велика хвиля, огорнула рибку, та тільки хвостиком майнула і зникла в грайливих хвилях.
— Куди тепер полетимо?
— Лесику, ми — нічні метелики. Незабаром проснеться сонечко. Нам пора швиденько
повертатись додому.
—А завтра ми знову зустрінемось ?
— Ні, мій друже. Завтра я полечу до іншого хлопчика, він теж хворіє і втратив надію в
житті. Але, я сподіваюсь, що ти запам'ятаєш сьогоднішні пригоди і зробиш свої висновки собі на користь.
Вже перші промінчики сонечка торкнулись легких хмаринок на обрії, коли наші мандрівники залетіли в кватирку та сіли на ліжечко. В кімнаті всі предмети були, ніби, в бузковому тумані. А ось і лагідне сонечко заглянуло в віконечко, і туман розсіявся.
Лесик знову лежав в своєму ліжечку, в своїй піжамці. Все навколо було, як завжди. Але ні! Щось-таки змінилось — це ніби далека пісня, звучали слова нічного друга-метелика: " Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді."
І перед очима хлопчика пробігли всі ті події, що відбувались вночі: і цуценя, що боролось за своє життя і перемогло, і лисичка, і рибка—всі вони любили життя і боролись за нього.
—- А чому ж я лежу ?! — подумав Лесик. —Я ж нічого не роблю, щоб встати. І цуценя, і лисичка, і рибка не чекали допомоги, вони самі за себе боролись. А чому ж я опустив руки?! Я теж буду боротись, я ще встану, я піду, я весь світ обійду, я все на світі побачу, я сам багато чому навчусь. Сила волі — перший помічник в біді!
Лесик зціпивши зуби, переборюючи біль, спробував опустити з ліжка ноги. Це давалось дуже важко. Сила волі — перший помічник в біді — ці слова стали дивізом для хлопчика. І він, приклавши всі зусилля, на кінець, став на ноги. На свої ноги! Став! Стою! Ця перемога над хворобою окрилила Лесика.
— Я тепер щодня, щохвилини буду боротись за своє майбутнє! Сила волі — перший
помічник в біді!
Прошло небагато часу. Лесик став ходити до школи. Хвороба поступалась його настирності, його силі волі. Він ніколи не проходив байдуже мимо тих, хто втратив надію.
— Сила волі — перший помічник в біді, — говорив він завжди.
Комментариев нет:
Отправить комментарий